Про це кореспондентам Суспільного Житомир розповіла сестра Олексія Олена Довбня. За її словами, понад два роки, поки Олексій був у полоні, родина не втрачала віру в те, що вони обов'язково зможуть зустрітися.

"І дружина Олексія Тетяна, і я — весь цей час ми зверталися в усі можливі організації, їздили на зустрічі в Коордштаб, брали участь в акціях на підтримку наших полонених. В нас практично не було зв'язку з нашим Льошкою, але ми не втрачали віри, що обов'язково ще зможемо побачитися. Нас троє у батьків, він серед нас найменший. Наша мама померла через важку хворобу майже 10 років тому, тато лишився сам. Ці два роки полону Олексія для тата стали справжнім випробуванням. Щоразу він нам із нашим середнім братом, який, до речі, теж військовий, казав: "Ми ж дочекаємося нашого Олексія, правда?". І ми завжди з впевненістю відповідали, що так обов'язково і буде", — говорить Олена.

Олексій Турбал у маріупольському прикордонному загоні служив з 2014 року. 24 лютого 2022 року Олена змогла додзвонитися до брата і дізналася, що в них обстановка вже дуже складна.

"На початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого Олексій був на "нулі" на одному із напрямків. Коли у нас почалися вибухи, я йому подзвонила, а він сказав, що їх на ту пору уже накривали "градами". Періодично ми списувалися в мережі Signal. Я досі не можу забути його слова. Знаєте, він сказав тоді: "Я зараз тут, а поруч лежать мої друзі. Вони загинули, але ми не можемо їх поховати, бо мороз, холодно". Тоді ті, хто лишився живий, змушені були відступити зі своїх позицій і переміститися в Маріуполь. Разом з побратимами Олексій пересувався, ховаючись з будинка в будинок. Брат писав, що немає харчів та води — вони пили воду, спущену із батарей, десь знайшли банку томатного соусу і по чайній ложці ділили його на кожного", — розповідає сестра Олексія.

Подарунок на день народження

На свій 36 день народження 30 березня Олексій сказав сестрі, що отримав на той час "королівський подарунок" — банку тушкованки. Її він віддав у загальний котел — в одному з будинків вони з побратимами і місцеві цивільні разом приготували обід з тих продуктів, які в кого залишалися.

"Тоді ми з ним ще мали змогу хоч якось підтримувати зв'язок. Олексій сказав, що в них є машина — в неї пробиті колеса, спущені ободи, але їм все одно треба доїхати якось до "Азовсталі". Сказав тоді, що не знає, чи доїдуть, бо безперестанку обстріли. Їх було дуже багато в тій машині, не знаю, скільки саме, але багато. І все. Зв'язок тоді з братом обірвався. Я лишалася вдома з двома дітьми одна — чоловіка забрали, старший син вчиться у військовій академії, від Олексія нема звістки. Дружина Олексія Тетяна місяць добиралася до нас сюди на Житомирщину. Я страшенно хвилювалася, проте за тиждень брат вийшов на зв'язок і повідомив, що вони таки дісталися "Азовсталі", — розповідає Олена.

Вихід з "Азовсталі"

На "Азовсталі" Олексій залишався до наказу про вихід звідти. Про те, що його після виходу відвезли в Оленівку, родина дізналася від представників Товариства Червоного Хреста.

"Причому це були представники Червоного Хреста з Женеви. Потім Льоша зміг з якогось номера набрати мене і підтвердив, що він саме в Оленівці. Через тиждень знову подзвонив і сказав, що все добре. Більше дзвінків не було. Після підтвердження інформації, що брат у полоні, ми почали ходити і дзвонити по всіх інстанціях. Коли в липні росіяни сплановано організували вибух в Оленівці, де загинули багато "азовців", мого брата там вже не було. Його й частину інших полонених ще до вибуху відправили в колонію в Свердловськ. Цю інформацію ми почули від інших хлопців, яких повернули з російського полону. В нас є такі спільні групи — дружина Олексія Тетяна долучилася до усіх цих груп. Так ми і дізналися, де Олексій", — каже Олена.

Жінка говорить, що ті, кого повернули з російського полону, розповідали про надзвичайно погані умови утримання.

"Ми почали звертатися в Коордштаби і в Червоний Хрест. Нічого не хочу сказати, але така, здавалось би, потужна організація як Червоний Хрест нам нічим не допомогла. Я зверталася до них, а вони кажуть: ми вам не давали жодних гарантій. Як так? Хлопці, які виходили звідти з полону, розказували і про погані умови утримання, і про погане харчування — поїдьте дізнайтеся. Зв'язку з Олексієм весь цей час у нас не було. Ми з його дружиною Тетяною писали йому листи — писали, що любимо, що пам'ятаємо і чекаємо на нього. Ми писали, але не знали, чи отримував він ті листи, бо жодної відповіді нам не надходило", — розповіла Олена.

Про те, що Олексій отримав, як мінімум, один з листів, родина теж дізналася завдяки українським військовим. Один із них, повернувшись з полону, знайшов сім'ю Олексія і розповів про нього.

"Зазвичай, ми це робимо самі — шукаємо тих побратимів, яких повернули з полону, і намагаємося дізнатися від них якусь інформацію. А тут вийшло навпаки — побратим Олексія Ігор зі Звягеля подзвонив в поліцію в Овруч і сказав, що він шукає родичів Олексія Турбала. Він розповів нам про Олексія і сказав, що точно знає, що Олексій від когось один лист отримав. Точніше, йому дали його прочитати, бо їх там, виявляється, викликають і дають почитати лист, але потім сам лист забирають і не віддають", — говорить жінка.

Повернення з полону

"Дружина Олексія Тетяна родом із Волновахи. Зараз вона з дитиною живе у Києві. Вона велика молодець: коли дізнавалася, що хлопці виходять, а родичі їхні далеко, вона завжди поїде скупиться для них — овочі, фрукти, одяг — не рахується ні з чим, допомагає всім, чим може. Весь цей час вона вірила, що і Льоша повернеться", — каже Олена.

Звістка про те, що Олексія повернули з російського полону, для родини стала несподіванкою. В день обміну 25 червня Олені і Тетяні зателефонували з Коордштабу і сказали, що Олексій вдома в Україні.

"Олексій мені подзвонив ненадовго о другій ночі — сказав, що вони їдуть в Київ. 26 червня о шостій ранку він мене набрав знову — ми трохи поговорили, я почула, що це він, що з ним все гаразд. Після обіду знову подзвонив, вже навіть трохи жартував. Не знаю, чого йому це вартує після тих жахливих умов полону: Олексій дуже схуд — на 24 кілограми, але головне, що він живий і вдома. Розповідав, що їх у російському полоні примушували розмовляти російською. Але я дивлюся відео, чую, як Олексій і хлопці гарно говорять українською, розумію, що вони не забули рідну мову, і в мене від того душа радіє. Багато людей підтримували нашого Льошу. Ніч люди мені писали зі словами підтримки, день я всім дякую і відписую — знайомим, рідним, друзям, небайдужим людям. Це була така неочікувана радість, адже ми не знали, що його обміняють саме цього разу. Знаю, що дуже багато обмінів зривалися; знаю, що хлопців, які були на "Азовсталі", не хочуть міняти. Тато наш так розхвилювався — для нього, як і для нас, це радість неймовірних масштабів", — розповідає Олена.

На відео від Держприкордонслужби України з обміну полоненими є також і Олексій Турбал — він всміхається і каже: не сумнівався, що про них пам'ятають на Батьківщині.

"Всі нас підтримували, і ми всім дякуємо. Ми знали, що про нас не забувають. Коли нас звільнили з полону, ми побачили, як нас стрічали люди. Ми їхали, а нас зустрічали безліч людей — і дорослі, і діти. Немає слів", — сказав Олексій.