Важко навіть уявити, але шість з лишком десятків років Світлана Андріївна Юрченко беззмінно і безперервно працює у системі охорони здоров’я. Безумовно і безперечно, що лише вона сьогодні спроможна згадати справді барвисту, встелену роками подвижницької праці свою життєву дорогу. Якщо вдатися до хронології та географії, то розповідь про життя нашої сьогоднішньої співрозмовниці можна розпочати із морозного ранку на станції Даурія на дуже Далекому Сході, де 15 грудня 1939 року Світлана Юрченко побачила світ. Про свої дитячі роки у складну воєнну та нелегку післявоєнну пору Світлана Андріївна воліє не згадувати, бо там були суцільні переїзди, зміни місця служби батька – військовослужбовця. Зрештою сім’я Юрченків наприкінці 50-х років минулого століття оселяється у містечку Костопіль на Рівненщині, а Світлана Юрченко, після завершення навчання у середній школі, невдовзі стає студенткою Тернопільського медичного інституту. По завершенні цього навчального закладу вона отримує направлення на Житомирщину, у Новоград-Волинський район і спочатку працює у селищі Городниця, де на той час на повний розмах працював потужний фарфоровий завод.

Загалом порцелянове виробництво на той час сягнуло високого рівня свого розвитку і якраз на берегах мальовничої Случі для працівників фарфорової промисловості працював санаторій –профілакторій, куди із багатьох підприємств фарфорово-фаянсової промисловості всього «союзу» приїздили на відпочинок працівники. Ось якраз у цьому закладі й розпочався справжній гарт професійної біографії Світлани Юрченко. Згодом трудова біографія Світлани Андріївни зазнала змін у звязку із сімейними обставинами. Її чоловік , Віктор Юрченко якраз завершив навчання також у медінституті і отримав направлення до Житомира. Відтоді подружжя Юрченків стало житомирянами і, як виявилося, на все життя. Віктор Васильович Юрченко фактично усе своє життя працював лікарем-хірургом в обласній тублікарні, а Світлана Андріївна, приїхавши до Житомира, розпочинала, як дільничий лікар-терапевт. Досить швидко її хист, увага і турбота до пацієнтів принесли тоді ще зовсім молодій лікарці авторитет та визнання не лише у середовищі колег, але найголовніше – серед пацієнтів-житомирян. Вже із 1974 року Світлану Юрченко залучили до роботи у складі МСЕК. Трохи згодом вона очолює Житомирську міжрайонну МСЕК, а ще пізніше, із появою спеціалізованої кардіологічної МСЕК, її також довірили посаду завідувачки цього важливого підрозділу. Перше, про що згадує сьогодні С.А.Юрченко, знаходячись на своєму робочому місці у якості лікаря Житомирської міської МСЕК №1, це про необхідність та потребу постійного вдосконалення своїх знань. Каже, що дуже важливу роль у становленні лікаря-професіонала мають всілякі курси підвищення кваліфікації, які вона завжди і залюбки відвідувала. Однак ще важливіше на думку лікарки-ветерана, є постійна і клопітка робота над собою.

Звісно ж, за час своєї професійної діяльності Світлану Юрченко, як лікаря найвищої кваліфікації, неодноразово відзначали, вшановували, нагороджували грамотами, подяками. Має Світлана Андріївна і державні нагороди. Сімейне життя нашої співрозмовниці начебто нічим особливим не відрізняється. Її надійного і найближчого супутника Віктора Васильовича вже немає, а діти пішли у життєвий вир своїми дорогами: дочка завершила навчання у педагогічному інституті, а син обрав для навчання наш місцевий Політехнічний інститут. Ну, а Світлана Андріївна, як і п’ятдесят, як і шістдесят років тому, щоранку одягає білий халат і йде на зустріч зі своїми пацієнтами. Так склалася доля цієї людини. Її працю можна назвати звитяжною, хоча й таке визначення не може сповна показати велич цієї літньої жінки, яка досі залишається вірною своїй професійній дорозі. Справді вона гідна шани, вона заслужила на повагу і на вдячність від людей. Насправді це дуже багато, бо що іще може бути головнішим у нашому житті?

Сергій Форест